Назва статті Допит як спосіб встановлення істини у кримінальному провадженні
Автори
Назва журналу Юридичний журнал «Право України» (україномовна версія)
Випуск 4/2018
Сторінки [223-232]
DOI https://doi.org/10.33498/louu-2018-04-223
Анотація

Допит – єдина комунікативна слідча дія, під час якої шляхом спілкування отримуються та перевіряються докази в конкретному кримінальному провадженні. Від майстерності проведення допиту залежить його результат. Результативність допиту безпосередньо пов’язана з бажанням допитуваного говорити взагалі та казати правду зокрема. Тому його позиція під час допиту справляє вирішальний вплив як на ефективність допиту, так і на обраний метод. Метою статті є юридико-психологічний аналіз допиту в контексті його оцінки особами, які перебувають в умовах неволі, зокрема, підозрюваними та обвинуваченими, які перебувають у попередньому ув’язненні у Чернівецькій установі виконання покарань № 33 (далі – ЧУВП № 33), та засудженими, які відбувають покарання у Сокирянській виправній колонії № 67 (далі – СВК № 67). Різний процесуальний статус опитуваних, який безпосередньо пов’язаний із тривалістю їхнього перебування в умовах неволі, а також правильність обрання методу допиту дає змогу вияви ти проблемні питання проведення допиту та зрозуміти їхні причини. Юридико-психологічна наука, як вітчизняна, так й іноземна, багато уваги приділяє дослідженню психологічних особливостей допиту – особливої взаємодії представника органу розслідування та допитуваного, від якої залежить якість та швидкість такого розслідування, встановлення доказової істини та недопущення судових помилок. Проте наукова дискусія з цього приводу продовжується, а результати нових досліджень ставлять під сумнів надійність попередніх загальновизнаних наукових думок і рекомендацій щодо методів проведення допиту та їхніх особливостей. Тому розв’язати окреслену проблему неможливо без вивчення та врахування думки об’єктів допиту – підозрюваних й обвинувачених. Засуджених – як осіб, які довше перебувають в умовах неволі та у спокійнішому психологічному стані через закінчення щодо них слідчих і судових процедур, у результатах яких вони мають безпосередню зацікавленість, – ми обрали для порівняння за ознакою процесуального статусу й психологічного стану. З’ясовано, що 32 % засуджених та 57 % арештантів вказали на те, що під час проведення слідчих дій мала місце ситуація, коли вони передумали співпрацювати зі слідчим і прокурором, 44 % із них зробили це під час допиту. Готовність осіб зізнаватися у злочинах та співпрацювати зі слідством знижується у середньому на 20 % у разі перебування особи у виправній колонії порівняно з умовами установ виконання покарань. Причина цього криється у їхньому попередньому досвіді спілкування з органами досудового розслідування, оскільки в переважній більшості реаль ному позбавленню волі передують 1–2 засудження із м’якшими покараннями, не пов’язаними з реальним позбавленням волі. І таке “спілкування” чомусь знижує бажання опитуваних співпрацювати з органами досудового розслідування. Тривалість перебування особи в умовах неволі також негативно впливає на її готовність співпрацювати зі слідством, свідчити проти себе та визнавати свою вину у скоєних злочинах. Серед причин, які заважають особам в умовах неволі зізнаватися у злочинах, що вони скоїли, ми виокремлюємо такі: тяжкість подальшого покарання; принципова життєва позиція; слідчий і прокурор цього не заслуговують. Значний вплив на ефективність допиту справляє обраний метод допиту. На сучасному етапі розвитку юридичної психології розрізняють два основних методи допиту: інформаційно-пошуковий та обвинувальний. Водночас 15 % засуджених категорично відмовилися визнати свою вину у скоєних злочинах, хоча ці особи вже відбувають покарання у виправній колонії, їм нічого втрачати і їхня позиція може бути лише врахована під час можливого звільнення від подальшого відбування покарання, а визнання вини та щире каяття є умовою такого звільнення. Проте, незважаючи на це, такі особи відмовляються визнати свою вину. Зазначена обставина може свідчити про помилкові засудження таких осіб. Автор доходить висновку, що помилка слідчого чи прокурора в обранні методу допиту та неврахування ними психологічних особливостей допитуваного призводять до затягування подальшого досудового та судового слідства.

 

Ключові слова допит; результативність; помилка; досудове слідство; метод допиту; готовність зізнаватися; процесуальний статус; психологічний стан допитуваного
References

List of legal documents 
 

Legislation 
1. Kryminalnyi protsesualnyi kodeks Ukrainy [Criminal Procedure Code of Ukraine]: Zakon Ukrainy [the Law of Ukraine]vid 13 kvitnia 2012 r. № 4651-VI. URL: http:// zakon5.rada.gov.ua/laws/show/4651-17 (accessed: 15.03.2018) (in Ukraine). 

 

Bibliography

 

Authored books

2. Stolyarenko A, Prikladnaya yuridicheskaya psikhologiya [Applied Legal Psychology] (Yuniti-Dana 2001) 381 (in Russian).

 

 Edited books

3. Bull Ray and Valentine Tim and Williamson Tom (eds), Handbook of Psychology of Investigative Interviewing. Current Developments and Future Directions (WileyBlackwell 2009) 3 (in English).

 

Journal articles

4. Turman N, ‘Naukovo-pravove obgruntuvannia vydiv vidmovy prokurora vid obvynuvachennia ta problemy zastosuvannia’ [‘Scientific and Legal Justification of the Types of Prosecutor’s Waiver of Prosecution and Issues of Application’] (2012) 4 Forum prava 919 (in Ukraine).

 

Websites

5. ‘Psychological reactance theory’ (Physical & Mental Health Resource, November 8, 2017) <http://www.psych-it.com.au/Psychlopedia/article.asp?id=65> accessed 15 March 2018.