Поступальний розвиток доктрини земельного права України неможливий без перегляду існуючих концепцій права власності на землю, відносин і зв’язків людини з землею, що відображають основний зміст процесів збалансованого соціально-економічного та екологічного розвитку. Сучасні виклики, пов’язані з перспективою скасування мораторію на відчуження земель сільськогосподарського призначення, утворенням латифундій і зняттям обмежень щодо суб’єктного складу власників, потребують конструктивного та адекватного реагування.

 Метою статті є аналіз існуючих у країнах загального та континентального права підходів до розуміння права власності на землю, а також викладення власного бачення найбільш прийнятної для правової системи України концепції з урахуванням національної стратегії сталого розвитку держави та особливого статусу землі як основ ного національного багатства.

У дослідженні проаналізовано емпіричний підхід країн загального права у розумінні права власності на землю. Охарактеризовано властиву країнам континентального права абстрактну концепцію сприйняття власності на землю як юридично визнаного і закріпленого факту.

Авторка доходить висновку, що законні інтереси різних суб’єктів земельних відносин нерідко можуть суперечити одне одному, тому важливого значення набуває здатність земельного законодавства забезпечити баланс цих інтересів. Це досягається завдяки втручанню держави з метою додержання принципу пріоритету публічних інтересів над приватними. Раціональний і справедливий розподіл суспіль ної користі землі досягається через встановлення державою певних обмежень власників землі та землекористувачів, спрямованих на забезпечення добробуту всіх громадян. Обґрунтовано перспективність концепції права власності на землю як взаємної відповідальності громадянина і держави, оскільки право власності на землю як обмежений природний ресурс завжди пов’язане з соціальними потребами та обов’язками.