Питання щодо зростання кількості іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України, особливо актуальні на сьогодні і, на жаль, їх актуальність буде зростати. Нині питання примусового повернення і видворення віднесено до юрисдикції адміністративних судів. Таким чином, реалізуючи передбачені законом повноваження, адміністративні суди у визначеному законом процесуальному порядку вирішують публічно-правові спори за позовами суб’єктів владних повноважень про вжиття заходів примусового характеру, які пе-редбачені статтями 288–289 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України).

Метою статті є розкриття проблемних питань розгляду адміністративними судами провадження у справах за адміністративними позовами з приводу примусового повернення чи примусового видворення та затримання іноземців або осіб без громадянства.

Для її досягнення у статті досліджені погляди вчених-адміністративістів на розуміння і кореляцію відповідних понять (адміністративне судочинство, провадження у справах за адміністративними позовами з приводу примусового повернення чи примусового видворення та затримання іноземців або осіб без громадянства); норми КАС України; положення інших нормативних документів.

Підкреслено, що зміст захисту прав і свобод становить діяльність, що спрямована на усунення перешкод у здійсненні прав і свобод, на боротьбу з невиконанням корелятивних обов’язків і зловживанням правом.

Аргументовано, що відповідальність може наступати лише тільки за об’єктивовану поведінку людини, тобто за її діяльність або бездіяльність, а думки та наміри, що не набули вираження поза нею, розглядатись як підстави для правової оцінки не можуть. Наголошено, що до завдання адміністративних судів не входить охорона від протиправних діянь, усунення їх причин та умов, що сприяють адміністративно-деліктним посяганням.

Аргументовано, що суддівський розсуд стосується встановлення: по-перше, фактів, що уявляються судді необхідними для вирішення спору по суті; по-друге, способу вирішення спору; по-третє, самої норми, що підлягає застосуванню у цьому конкретному випадку.

У результаті автори дійшли висновку, що сьогодні відбувається негативна трансформація запровадження перспективної (негативної) відповідальності особи, за дії (бездіяльність), що вона не вчинила і може ніколи не вчинити, а лише за думки та наміри. Це, на наше переконання, є неправильним, оскільки порушує принцип адміністративного права, що проявляється у вигляді твердження, що відповідальність може наступати лише за об’єктивовану поведінку людини, тобто за її діяльність або бездіяльність, а думки та наміри, що не набули вираження поза нею, розглядатись як підстави для правової оцінки не можуть.