Збройний конфлікт між Російською Федерацією (РФ) та Україною, який розпочався у 2014 р., коли Росія окупувала й оголосила про анексію Криму, та продовжився відкритими військовими діями, що призвели до численних жертв і сотень тисяч переміщених осіб у Донецькій та Луганській областях України, продовжується досі. Зважаючи на те що Раді Безпеки Організації Об’єднаних Націй (ООН) було важко домогтися рішучих дій, оскільки держава-агресорка є однією з її постійних членів, наділених правом вето, Україна зверталася до міжнародних судів у пошуках справедливості. У статті розглядаються невід’ємні труднощі, пов’язані з прагненням України встановити справедливість у міжнародних судах.

У роздробленій системі міжнародних судових установ Україна могла подати судові позови у різних судах, залежно від їх юрисдикції. Ця стаття звертає особливу увагу справі Міжнародного суду ООН “Україна проти Росії” щодо застосування Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму та Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. У 2019 р. Міжнародний суд ООН вирішив, що він має юрисдикцію розглядати справу по суті стосовно обох конвенцій, що стало великим успіхом судових розглядів України в міжнародних судах. Стверджується, що звернення до “Світового суду” стосовно певних міжнародно-протиправних дій, скоєних РФ у контексті її нападу на територіальну цілісність і політичну незалежність України, не слід сприймати ні як прояв слабкості, ні як зло-вживання міжнародним правосуддям. Майбутнє рішення Міжнародного суду ООН, яке охоплює лише деякі аспекти ситуації, зафіксує хронологію подій та певні причинно-наслідкові зв’язки та, серед іншого, значно обмежить можливість виправдати агресивні дії Росії. Делегітимізація міжнародно-протиправних актів повинна сприяти відновленню самих основ міжнародного правопорядку, підірваного війною Росії проти України.