У світлі міграції громадян України та перебування їх в іноземних державах актуалізується питання надання їм якісних нотаріальних послуг у консульських установах і дипломатичних представництвах. Переваги саме консульського посвідчення нотаріальних документів, порівняно з аналогічними діями іноземних нотаріусів, полягають у тому, що не потрібна подальша легалізація нотаріального документа. Водночас нотаріальні послуги в консульських установах і дипломатичних представництвах надаються не завжди якісно, що негативно впливає на охорону й захист прав та інтересів українських громадян і юридичних осіб, негативно позначається на іміджі України за кордоном. Тому ці питання важко переоцінити, необхідна активна робота на предмет удосконалення механізму реалізації права таких осіб на подання скарги, що дасть змогу застерегти від виникнення подібних проблем у майбутньому.

Мета статті зводиться до обґрунтування нового погляду на проблему охорони та захисту прав громадян і юридичних осіб, які постраждали або вважають себе такими, що зазнали порушення власних прав, під час вчинення нотаріальної дії консулом. При цьому увагу приділено аналізу адміністративного та судового порядків захисту прав таких осіб.

 Автор аналізує різні проблеми теорії та практики у сфері оскарження дії або бездіяльності консула при вчиненні нотаріальних дій, а також питання підсудності справ про оскарження діяльності чи бездіяльності консулів при вчиненні нотаріальних дій. Доводить, що за основу має братися характер спору про право, а тому і юрисдикція суду має визначатися за правилами про предмет справи (спору). Обґрунтовує твердження, що нотаріальна діяльність консулів має бути підпорядкована одночасно двом міністерствам: Міністерству юстиції України та Міністерству закордонних справ України.

У статті виокремлюються підстави оскарження відмови у вчиненні нотаріальних дій або неправильності їх вчинення, зокрема: грубе поводження з громадянами; помил ки при кваліфікації тих чи інших правовідносин; недосконалість норм законодавства.

Автор дійшов висновків, що у випадку, коли основними суб’єктами спору будуть, зокрема, сторони посвідченого консулом цивільного договору, то спір має розглядатися у порядку цивільного судочинства; а коли оскаржуватиметься відмова консула у вчиненні нотаріальної дії, то спір має розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Існування скарги як окремого процесуального документа у сучасних умовах є недоцільним. Робить пропозиції для удосконалення законодавства, вважаючи неприпустимим обмеження прав громадян та юридичних осіб у виборі способу захисту власних прав, порушених консулом при вчиненні нотаріального провадження.