Автор виходить із того, що сутність права виводиться з вимог ідеальної моралі або ж підпорядковується ним. Це означає, що якщо право є мораль- но виправданим, то його виправдання випливає з того факту, що право відображає чи віддзеркалює вимоги ідеальної моралі. Автор розмежовує практичну ідеальність і епістемну ідеальність. У той час як практична ідеальність фокусується на загальності і несуперечливості вимог ідеальної моралі, епістемна ідеальність звертається до досконалого знання про інформацію, потрібну для виконання чи застосування правил.

Право здатне відображати чи віддзеркалювати ідеальні моральні принципи, тільки якщо воно може сприйняти епістемні вимоги теорії ідеальної моралі. Для того щоб здійснювати епістемну функцію, право повинно передбачати існування надійних інститутів із з’ясування істини. У більшості правових систем суди є інститутами, які і з’ясовують істину, і вирішують конфлікти.

Традиційним елементам міжнародного права бракує інституційної системи, наділеної повноваженнями з пошуку фактів і з’ясування істини. Як наслідок, застосування міжнародно-правових норм мають ґрунтуватися на беззаперечних підставах, оскільки ці норми мають бути схвалені самими державами без можливого епістемного арбітражу з боку нейтральної сторони. Аналізуючи дослідження і висновки Дж. Макмагена у сфері права війни, автор доводить, що за відсутності інститутів з’ясування істини, яких немає у сучасному Вестфальському міжнародному праві, принципи ідеальної моралі не можуть бути використані у міжнародному праві, якщо застосування міжнародно-правових норм потребує встановлення спірних фактів.