У статті здійснений загальнотеоретичний та філософсько-правовий аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо захисту права на приватність. Особлива увага приділяється необхідності врахування відмінностей між комунітаристськими, лібералістичними та потестарними інтерпретаціями правових категорій. Значне місце відведено висвітленню особливостей ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, в якій, на думку автора, найбільш яскраво проявляється напруження по лінії лібералізм — комунітаризм: право на приватність само по собі є найбільшою мірою лібералістичним, тобто таким, що становить серцевину цієї політико-правової філософії. Завдяки рішенням Суду положення ст. 8 Конвенції поповнилися низкою нових смислів, що засвідчує «живий» характер документа. Сьогодні ця тенденція продовжує спостерігатися, охоплюючи все більше аспектів приватного життя особи. Визнання Судом додатково до обов’язку невтручання держави у приватну сферу громадян ще й її позитивних обов’язків щодо реалізації прав, гарантованих ст. 8, може розглядатися не тільки як свідчення певної еволюції правових позицій ЄСПЛ, а й філософсько-правових підходів, що лежали в їх основі. Філософсько-правове підґрунтя позицій Суду щодо приватного життя трансформується від класичних ліберальних (а то й лібертарних) засад — до імпліцитних неоліберальних засновків, що проявляється у включенні до змісту розглядуваного конвенційного права обов’язків держави із вчинення нею активних дій із забезпечення його реальності та ефективності.