Звернення Швеції до України під час Тридцятирічної війни (1618– 1648 рр.) й утворення імперської держави можна вважати цілком зрозумілим: Україна була ворогом ворогів Швеції. Однак особливості політичного та економічного розвитку Швеції та її союзників призвели до виникнення їхніх претензій на західноукраїнські та білоруські землі. Це унеможливлювало укладення повноцінного політичного договору. Аналогічна ситуація склалася в українсько-шведських відносинах у 1708–1709 рр., коли Швеція була гарантом володіння західноукраїнськими землями польсько-литовською державою. Українсько-шведські договори XVII – початку XVIII ст. мали лише військово-тактичний характер і короткочасну дію.

Лише під впливом кризи після розгрому шведсько-українських військ і тривалого проживання пліч-о-пліч в Османській імперії (1709–1714 рр.), королівський шведський протекторат як форма військового союзу поступово прийшов до повноцінного визнання України державою й укладення договору політичного характеру. На жаль, його реалізація мала досить обмежений характер. Крім того, тісне знайомство із зарубіжною правовою культурою та інші обставини українсько-шведських відносин дали поштовх до перегляду основ державно-правового устрою України та призвели до появи “Пактів і Конституцій прав і вольностей Війська Запорозького”, відомих як Конституція України 1710 р. Ми стверджуємо, що цей документ, разом із підтверджувальними грамотами Карла XII, є не лише пам’яткою українського конституціоналізму, а й договором між Україною та її покровителем – королем Швеції.