Право на захист прав учасників міжнародного комерційного обороту в арбітражах на сьогодні є всесвітньо визнаним і гарантується як на рівні національних законодавств, так і у положеннях низки міжнародних договорів. Міжнародні комерційні арбітражі, які успішно функціонують у багатьох країнах, за останні 70 років довели свою ефективність і дієвість, їхні рішення мають глобальний уніфікований механізм примусового виконання на підставі положень Нью-Йоркської конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р. і кореспондуючих їм норм національних законодавств. Учасниками цієї Конвенції станом на вере сень 2021 р. є 168 країн, а це означає, що режим визнання арбітражних рішень, встановлений Конвенцією, поширюється на всі ці країни. У національному праві правовий режим розгляду справ у порядку арбітражу, як правило, врегульовується окремими законами або положеннями кодифікованих актів.

 Метою статті є дослідження правових висновків Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) щодо здійснення учасниками міжнародного комерційного обороту права на захист своїх прав в арбітражі.

У статті аналізуються питання забезпечення реалізації права на справедливий суд, на захист і доступ до правосуддя через вирішення спорів у міжнародних комерційних арбітражах. Встановлюється, що з укладенням арбітражної угоди між сторонами спору в світлі практики ЄСПЛ за учасниками міжнародного комерційного обороту визнається та гарантується право на вирішення спорів, які охоплюються арбітражною угодою, укладеною в порядку міжнародного комерційного арбітражу. Тлумачення дерогаційного ефекту арбітражної угоди як обмеження права на захист у державному суді сьогодні є абсолютно необґрунтованим і суперечить загальним засадам права та правовим висновками ЄСПЛ і швидше проявом недобросовісності сторони, яка порушує питання у такому контексті, а це переважно сторона, проти якої ухвалене арбітражне рішення, або ж сторона, яка, намагаючись затягнутиабо заблокувати процес розгляду і вирішення спору, робить спроби в обхід діючої арбітраж ної угоди спрямувати справу до державного суду.

На основі аналізу практики ЄСПЛ автор робить висновок, що укладення такої угоди не можна тлумачити як безпідставне обмеження права на захист у національних судах. Адже добровільно укладаючи арбітражну угоду, особа або компанія за власною волею обмежує можливість вирішення спорів, які виникають із цивільних відносин у державних судах, однак саме право на захист і доступ до суду при цьому не обмежується, оскільки в такому випадку спір розглядається компетентним (уповноваженим державою на вирішення відповідних спорів відповідно до закону) арбітражним (третейським) судом.