В Україні, як і в будь-якій демократичній державі, визнаються конституційні права і свободи. Держава гарантує їх дієвий захист. Одним із найважливіших видів такого захисту є судовий. Конституція України гарантує кожному судовий захист прав у межах конституційного, адміністративного, цивільного, господарського і кримінального судочинства України, тому спеціалізоване судочинство здійснюється за відповідними процесуальними правилами-алгоритмами. Національне законодавство визначило, що правосуддя як вид державної діяльності має здійснюватися повсякчас, тобто безперервно, безупинно, постійно. Право на судовий захист за змістом ч. 2 ст. 64 Конституції України не може бути обмежено, навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану. Отже, непохитна стабільність здійснення правосуддя має бути безапеляційно забезпечена державою, навіть у таких нестандартних умовах, як війна чи стихійне лихо. 

Імперативна детермінантність забезпечення судового захисту прав і свобод людини та громадянина, з одного боку, зумовлена тим, що за Конституцією України саме ‘людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави’ (ст. 3), а з другого – тим, що “юрисдикція” національного суду не змінюється залежно від того, який правовий режим – мирний чи військовий – діє у державі. Отже, повнота функціональної правомочності будь-якого суду національної системи судоустрою є безапеляційною, юрисдикція суддів “поширюється на будь-який юридичний спір”, незалежно від тих чи тих форс-мажорних обставин. 

З огляду на це маємо правовий антагонізм, де-юре, здійснення правосуддя в державі має бути безперервним на всій території незалежно від будь-яких форс-мажорних обставин, де-факто – нерідко здійснення правосуддя в умовах війни унеможливлено через відсутність критично мінімально прийнятних для цього умов (приміщення, техніка, комунікаційний зв’язок тощо). Крім того, надважливим є питання безпеки як учасників судового процесу, так і суддів, працівників апарату судів, завдяки функціональній діяльності яких уможливлюється цей процес тощо. За таких обставин актуалізується питання щодо забезпечення “належних” і “безпечних” умов праці, визначених і гарантованих Конституцією України (частини 1, 4 ст. 43).

Аналіз останніх досліджень і публікацій показав, що в доктрині права фактично відсутні наукові дослідження, предметом правового аналізу яких є питання дистанційної форми роботи суддівського корпусу. Окремі міркування з цього питання висловила Рада суддів України, проте Парламент України фактично відмежувався від прямого вирішення цього питання через внесення змін до процесуального законодавства України. Відтак, з огляду на обширність територій, на яких ведуться чи уже велися воєнні дії в Україні, значні руйнування інфраструктурного та житлового фонду цих територій, та пов’язаного з цим вимушеного переміщення безпрецедентно великої кількості громадян України у більш безпечні місця проживання, особливо актуальним є питання запровадження дистанційної форми роботи для тих, хто працює в державному секторі. До таких категорій осіб належать і судді. Зважаючи на процесуальну специфіку здійснення правосуддя, особливо гострим в умовах війни, є питання щодо можливості і правомірності дистанційної форми роботи суддів. Мета статті полягає у пошуку оптимального процесуального формату здійснення правосуддя в державі, який був би об’єктивно і максимально адаптивно прийнятним у форс-мажорних умовах, зокрема воєнного та надзвичайного стану. 

У процесі дослідження вивчено та проаналізовано предметну нормативноправову базу щодо правомірності запровадження дистанційної форми роботи в державному секторі України, а також використано методи тлумачення, аналізу, порівняння, системний і прогностичний методи, завдяки чому досягнуто мети цієї наукової розвідки. Результати дослідження свідчать, що дистанційний формат правосуддя потрібно розуміти не як особистий чи професійний привілей суддів, а як вимушений крок, спрямований на безперервне виконання функцій і завдань держави у сфері правосуддя в умовах війни, необхідний для забезпечення безпеки учасників судового процесу, суддів, працівників апарату суду тощо. У контексті викладу підсумкових узагальнень публікації: а) запропоновано авторське визначення поняття “судовий процес” як комплексне правове явище, висхідні вимоги щодо практичної реалізації якого визначені нормами Конституції і законів України засобом поєднання різних логічно-послідовних процедур при збереженні певної традиційно-усталеної церемоніальності його здійснення; б) обґрунтовано, що дистанційна форма правосуддя в Україні є прийнятною та об’єктивно необхідною, тому що такий формат правосуддя забезпечує, з одного боку, безпеку учасників судового процесу, суддів, працівників апарату суду, а з другого – безперервність судового процесу, об’єктивовану крізь призму непорушності правил судового процесу. Це означає, що дистанційна форма роботи суддівського корпусу не може виходити за рамки правил судового процесу, процесуально значущі дії суддів не можуть порушувати процесуальний закон, лише забезпечувати правомірну реалізацію його положень, тому суддівський корпус у рамках дистанційної форми правосуддя нині може вирішити обмежений спектр процесуальних питань; в) інститут письмового провадження адміністративної справи або окремого процесуального питання має бути істотно розширено, він не шкодить якості та належності правосуддя, сторонам судового процесу і є прийнятним для організації роботи суддівського корпусу, працівників апарату судів України як в умовах воєнного та над звичайного стану, так і поза його дією.