Одним із усталених принципів українського цивільного права є невичерпність способів захисту цивільних права та інтересів – перелік та, відповідно, можливість звернення до них особою і застосування судом не обмежуються нормативно поіменованими способами. Це положення прямо втілене в абз. 12 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, ч. 1 ст. 5 Цивільного процесуального кодексу України та ч. 1 ст. 5 Господарського процесуального кодексу України, що передбачають захист судом прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. До таких положень можливо віднести норму абз. 2 ч. 3 ст. 26 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”, яка передбачає, зокрема, припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень як наслідок скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення, визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав. Водночас наведене положення у кількох редакціях протягом останніх років отримувало суттєво відмінну реалізацію у правозастосовній практиці українських судів та, відповідно, стало предметом дискусій у наукових та аналітичних юридичних джерелах.

Метою статті є вивчення української судової практики скасування рішення про державну реєстрацію та скасування реєстраційного запису, формування на основі цього альтернативних підходів до розуміння і застосування припинення права власності як способу захисту прав на нерухоме майно.

На основі проведеного дослідження автор обґрунтовує ефективність альтернативного прийняття в актуальній правозастосовній практиці українських судів підходу до захисту прав на нерухоме майно у спосіб звернення до загальних способів захисту – припинення права власності або подання віндикаційного позову (вимоги не володіючого власника до незаконного володільця про витребування майна), на противагу покладення на позивача надто формалізованого й обтяжливого обов’язку із зазначення у позовній заяві вимоги щодо скасування рішення державного реєстратора або запису про проведену державну реєстрацію права або обтяження із зазначенням усіх відповідних деталей такої реєстрації або запису.

Стверджується, що це не лише спростить захист зазначених прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, а й відповідатиме приписам цивільного законодавства щодо можливості захисту судом цивільних прав та інтересів способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках, а також завданням і засадам цивільного та господарського судочинства.