У статті здійснено порівняльно-правовий аналіз альтернативної (невійськової) служби у Греції, Швейцарії, Фінляндії, Естонії, Литві, Вірменії, Республіці Корея та Тайвані з метою окреслення правових моделей і інституційних механізмів реалізації права на відмову від військової служби з мотивів совісті. Досліджено конституційні підходи до закріплення оборонного обов’язку та альтернативної служби, показано розбіжності між моделями, що прямо визнають альтернативну службу на рівні конституції, і моделями, де відповідні гарантії формуються переважно законом. Проаналізовано інституційний дизайн систем (комісійні процедури оцінки переконань або адміністративно-централізоване управління), а також види альтернативної служби, її тривалість і базові елементи організації (підготовка, місця проходження, тривалість тощо). Обґрунтовано, що ефективність альтернативної служби залежить від нормативної визначеності, інституційної спроможності адміністратора та нейтральних критеріїв оцінки переконань. Сформульовано орієнтири для вдосконалення українського регулювання в умовах воєнного стану та євроінтеграційних зобов’язань.