У статті досліджено міжнародно-приватноправові аспекти корпоративної мобільності юридичних осіб. Корпоративну мобільність розглянуто як правову конструкцію, що дає змогу юридичній особі змінити свій особистий закон (lex societatis) без втрати правосуб’єктності. Обґрунтовано, що ця проблематика не зводиться до технічної зміни реєстрації чи адміністративної адреси, а стосується визначення правопорядку, який регулює статус юридичної особи, її організаційну структуру, корпоративні відносини, представництво, відповідальність та припинення. У цьому сенсі корпоративна мобільність становить не периферійне питання корпоративного права, а самостійну й складну юридичну проблему на перетині колізійного та матеріально-правового регулювання. Проаналізовано співвідношення теорії інкорпорації та теорії осілості (real seat) як базових моделей визначення особистого закону юридичної особи. Показано, що інкорпораційна модель загалом є більш сприятливою для корпоративної мобільності, оскільки забезпечує стабільність і передбачуваність колізійної прив’язки. Водночас порівняльно-правовий аналіз свідчить, що сучасні правопорядки по-різному поєднують формальні й фактичні критерії локалізації юридичної особи та використовують різні механізми захисту заінтересованих осіб. У цьому контексті розглянуто українське законодавство, швейцарський, італійський, нідерландський, бельгійський та польський підходи. Окрему увагу приділено розвитку корпоративної мобільності у праві Європейського Союзу під впливом свободи заснування, практики Суду ЄС у справах Centros, Überseering, Inspire Art, Cartesio та Polbud. Доведено, що право ЄС істотно послабило традиційну жорсткість доктрини осілості в межах внутрішнього ринку та поступово визнало допустимість зміни lex societatis без припинення юридичної особи за умови дотримання належних процедурних гарантій. Водночас підкреслено, що корпоративна мобільність у праві ЄС не є суто колізійним питанням, а формується через взаємодію колізійного підходу та матеріально-правових процедурних механізмів, що особливо виразно відображено в Директиві (ЄС) 2019/2121 щодо транскордонних перетворень, злиттів та поділів. У статті також обґрунтовано, що питання права, застосовного до компаній у ситуаціях транскордонної мобільності, не можна вважати остаточно вирішеним навіть у межах ЄС. У цьому контексті проаналізовано наукову дискусію щодо можливого ухвалення окремого акта, умовно позначеного як Rome V Regulation on the Law Applicable to Companies. Ця дискусія підтверджує, що попри суттєвий розвиток судової практики та директивного регулювання колізійний вимір корпоративної мобільності залишається лише частково врегульованим. На підставі порівняльно-правового аналізу швейцарського, італійського, нідерландського, бельгійського та польського підходів обґрунтовано доцільність закріплення в проєкті нового Цивільного кодексу України права юридичної особи на зміну особистого закону. Доведено, що такий підхід не руйнує чинної інкорпораційної логіки українського міжнародного приватного права, а розвиває її шляхом запровадження колізійної норми, яка визнає допустимість транскордонного переходу між правопорядками. Зроблено висновок, що оптимальною для України є модель, за якої право на зміну lex societatis закріплюється на рівні колізійної норми, але реалізується через спеціальну матеріально-правову процедуру, поєднану з належними гарантіями захисту кредиторів, працівників, учасників юридичної особи та інших заінтересованих осіб.

Authored books

1. Dovgert A, Kysil V (red), Mizhnarodne pryvatne pravo. Zahalna chastyna: pidruchnyk (Alerta 2012) (in Ukrainian). Journal articles

2. Gerner-Beuerle C, Mucciarelli F, Schuster E, Siems M, ‘Making the Case for a Rome V Regulation on the Law Applicable to Companies’ [2020] 39 Yearbook of European Law 459– 496 https://doi.org/10.1093/yel/yeaa007.

3. Ringe W-G, ‘No Freedom of Emigration for Companies?’ [2005] 6 European Business Organization Law Review 621–642 https://doi.org/10.54648/EULR2005033.

4. Van der Elst C, ‘21st Century Company Law in Belgium’ [2020] 17(2) European Company Law 25–36 https://doi.org/10.54648/eucl2020006.