Статтю присвячено дослідженню неоднакового застосування процесуальних наслідків звернення до суду із заявою про відвід за непідсудністю у зв’язку з укладенням угоди про передачу спору на розгляд міжнародного арбітражу господарськими судами усіх ланок. Було встановлено, що в деяких випадках господарські суди припиняли провадження у справі з посиланням на п. 1 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України («спір не підлягає вирішенню в господарських судах України»), а в інших — на п. 5 зазначеної норми («сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду») за однакових фактичних обставин справи: арбітражна угода була складовою угоди. Внаслідок пошуку в Єдиному державному реєстрі судових рішень авторові вдалося виокремити ще дві категорії порушень: подекуди суди відмовляли у прийнятті позовної заяви щодо спору, стосовно якого було укладено угоду про передачу спору до міжнародного арбітражу, на підставі п. 1 ч. 1 ст. 62 ГПК України або іноді взагалі розглядали справу по суті, помилково вважаючи, що арбітражна угода не виключає можливості вирішення господарським судом спору по суті. Було встановлено причину існування такої ситуації та запропоновано рішення проблеми шляхом внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України і ГПК України, а також рекомендаційних актів Вищого господарського суду України. Також автор дійшов висновку про існування окремих системних недоліків існуючої процесуальної форми направлення сторін до арбітражу, внаслідок чого не виключена ситуація, коли позивач не може реалізувати своє процесуальне право в арбітражі або державному суді, зокрема, з огляду на те, що арбітражне застереження не є виконуваним.