Застосовуючи формаційно-цивілізаційний підхід (від понять суспільно-економічна формація і цивілізація), автор розрізняє в сучасному світі три основні правові системи (капіталістичну ліберально-соціальну систему, тоталітарно-соціалістичну, мусульманську). У межах мусульманської системи існують сім’ї, що виокремлені з різних підстав: сунітська, шиїтська (всередині країн), мусульманського фундаменталізму (радикалізму) з напівфеодальними елементами (в ОАЕ, Омані, Саудівській Аравії та ін), сім’я в модернізованих, «просунутих» мусульманських державах (Алжир, Єгипет, Ірак, Ліван та ін.). Загальні системні ознаки: Коран, Сунна, шаріат — основа не тільки права, а й всієї поведінки людини (Коран і Сунна іноді офіційно оголошені конституцією); правове відокремлення мусульманської умми «правовірних» у країні і в світі від решти («невірних»); про права згадується, але головне — не права, а обов’язки перед Аллахом і уммой; офіційно встановлена нерівноправність (зокрема чоловіків і жінок); халіфат (імамат) або елементи халіфату та ін. Особливості юридично модернізованої «просунутої», мусульманської правової сім’ї: республіка, вибори, парламент, партії, громадські об’єднання (все це заборонено у країнах правового фундаменталізму), існує розвинене законодавство (у країнах фундаменталізму говориться, що всі норми права (кануни) є в «священних книгах», і потрібно тільки зуміти витягти це з них, а інститути мусульманського права вважаються несумісними з європейським), скасовані мусульманські суди з покараннями, що калічать (таліон тощо). З 90-х років ХХ ст. у країнах мусульманського фундаменталізму є деякі зміни. У 2012 р. на конференції ісламських правознавців (муфтіїв та ін.) в Москві надано нові тлумачення деяких негативних інститутів ісламу (джихаду, халіфату, такфіру тощо).