Засадничою ідеєю класичного порівняльного правознавства є втілення у ньому загальнонаукового постулату, що набуття наукового статусу передбачає обґрунтування й утілення у дослідницькому інструментарії ідеї подібності у праві. Можливими є дві стратегії такого обґрунтування. Згідно з першою, подібності засвідчують єдність факторів правоутворення, що мають наднаціональний характер: так званий підхід «природної універсалізації» права. Друга — альтернативна стратегія — виводить ідею природного права за межі порівняльно-правової методології, сприймаючи як фактора правоутворення «штучну» універсалізацію права, тобто таку, що виступає наслідком перенесення норм з однієї правової системи до іншої.

 У порівняльному правознавстві ідея штучної універсалізації права найбільш повно і рельєфно втілилася у межах інтелектуального руху, який отримав назву підходу «правових трансплантантів». Цей підхід радикалізує тезу про автономну природу права і здійснює спробу демонстрації того, що право не є дзеркалом культури суспільства, а змінюється внаслідок внутрішнього розвитку, для якого трансплантація правових норм відіграє ключову роль.

 На сучасному етапі розвитку порівняльного правознавства необхідність повномасштабного дослідження підходу правових трансплантантів насамперед обумовлюється тим, що сама ідея правової трансплантації як припущення, що при переміщенні з однієї правової системи в іншу норма залишається тією самою, самототожною, не змінюючись в процесі і внаслідок такого переміщення, піддається критиці.