Статтю присвячено проблемам забезпечення вищими судовими органами єдності правозастосування. Автор аналізує роль Верховного Суду України, як ключового елемента системи, покликаної забезпечити легітимний захист порушених прав та інтересів осіб, та пропонує шляхи такого забезпечення. Йдеться про процесуальні та позапроцесуальні механізми забезпечення однакового правозастосування. Обґрунтовується твердження про необхідність розширення процесуальних повноважень Верховного Суду України, зокрема такими, як право ухвалення зразкового рішення, право відповіді на судовий запит. Пропонується повернути найвищому судовому органу дієвий позапроцесуальний інструмент — можливість узагальнення судової практики та надання судам рекомендаційних роз’яснень. За твердженням автора, Верховний Суд має бути «арбітром» у питаннях віднесення справи до належної судової спеціалізації.