Правові культури у своїй індивідуальності є тимчасовим результатом різних взаємодій, що можуть бути концептуалізовані в межах парадигми виклику та відповіді. Їхнє порівняння представляє перспективу, в якій власна культура може відображатись через моделі інших. В їхніх межах правовий процес є посередником, через якого право реалізується у суспільстві. Їхнє порівняльне дослідження звертається до питання про те, як на практиці можна отримати відповідь, яка водночас витікає з права і втілює його, і в дійсності відповідає на потреби, приховані за фасадом будь-якої юридичної установи. Як напрям «порівняльні правові культури», так і «порівняльне правове мислення» дають таку відповідь шляхом подолання прірви між однорідністю (інтернальністю) права та неоднорідністю суспільно-культурного середовища (екстернальністю).