У статті визначені проблеми референдуму як форми народовладдя та напрями їх вирішення в конституційному законодавстві. Розглянуто питання щодо пріоритетності референдуму за народною ініціативою. Внесено пропозиції щодо визначення конституцієдавцем референдуму: як інструменту реалізації вільного волевиявлення і прав суверена, легітимізації владних рішень (повноважень) шляхом прийняття (скасування) закону або окремих його положень, прийняття рішень за наслідками всенародного голосування або підтвердження (спростування) рішення органів державної влади; як форми реалізації народом як носієм національного суверенітету, свого права власності, відстоювання його та захист у разі виникнення умов зовнішньої чи внутрішньої загрози порушення національного чи державного суверенітету або узурпації влади державою; як противаги та стримуючого фактора рішенням органів державної влади, її представників, що суперечать інтересам громадян України, порушують їх природні та конституційно визначені права і свободи.

Виявлено необхідність уніфікації референдумних процедур всеукраїнського та місцевих референдумів та визначення на конституційному рівні правосуб'єктності народу на нормо-творчість, основ всеукраїнського та місцевих референдумів за народною ініціативою, загальних принципів уможливлення реалізації громадянами безпосередньої участі в управлінні державними справами і суспільно-політичними процесами. Констатується, що процедура ініціювання і проведення таких референдумів має бути унормована єдиним законодавчим актом для всіх видів референдумів за народною ініціативою.

Обґрунтовується, що є доцільним конституційно класифікувати питання ініційованого народом референдуму, виходячи із соціальних функцій і спрямованості референдуму, імперативності характеру прийнятих ним рі